— Внеси ще, Галько, гірків.
Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печи:
— Ма-м-о-о, я боюся! Ай-ой…
— Чого ти, Митька? я зараз вернуся. От дурень, тато-ж у хаті…
Криво посміхнулась і — майнула сподницею з хати.
Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози…
— Журишся, товаришу?!
Мовчить і шепче щось собі:
— Ех, приборкали нашу волю… Тліє душа, болить… Смерть, Саша, смерть, Саша…
Коло порога стояли з рушницями; на лаві-ж сиділи у чорних шинелях, заряжали „Нагана“ і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський салдат-большевик.
— Розстебнув гімнастьорку, червона юшка тече… І на грудях мідний хрест… хі-хі!
— Що ти, товаришу дорогий, шепчеш: може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, — а боротьба: ми, як ти казав на сході, „вороги“…
— А наша партія, товаришу, „темна ніч“… Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти-ж українець!..
