нець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські…
Врізалось в пам'ять — „ой, брате-брате, та де тебе взяти“…
— Хi-xi!
— Ти-ж кажеш нам, товаришу, що ти канівський?
— Значить, українець, хоч проданий…
— Галько, чарку і до чарки!
Злякано метнулась молодиця по хаті, затарготіла ложками, перегнулась коло печи… Потім до чоловіка:
— Печеню чи капусту?
— Капусту.
На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут-же коло столу і поважно різав скибками хліб.
Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході…
„Чудний якийсь чоловік, кумедний, — думав собі Щербачок, — очі горять, а видно людей не бачить… Хоч і комуніст…“
Крутнув головою:
„Видима смерть — кожному страшна…
