Наказав нас грешних… Комуни-совєти настали на свєті, а жизні нєту… Да-сс… Ви можеть самі партєйний, а я, знаєте, человєк старий…
І знов розсипав смішок і підлизнув його обережно язиком.
Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і — тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись…
— Це ви правду, Сашка… Хіба за царизни така розпуста була?
— Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі, як покаширились — до церкви не ходять: бога, кажуть, немає…
Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув:
— Прийшлось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлебушко — п'ятачок, а тепер і совєти, а хлєба — нєту… Да. Жизнь наша стала горькая: когда то лавочку ймєл — человєком жив, а тепер — самі відітє…
І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м'якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками…
Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: „Господи, який страдник був… Розп'ятий, в пустині постився сорок“…
Гикнула і — заклопотано вела розмову з Кописточкою:
