лювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зо-зла глянув Опанас, і вона злякано замовкла.
— Дурна ти, — одказала їй мати.
„Неодмінно — рішила Горпинка — з Петровим бугаєм… О, ця нужда любить дурничку!.. Треба сказать йому, як застану“.
Вона в-останнє згадала про ногу, і дала виговір Марті:
— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива; бач, погидувала ногу гризти… А може колись прийшлося-б, бо в тебе-ж діти?..
Марта:
— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом… (Під три чорти, де й ті два, — добавила вона до себе), — зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота і пішла, не попрощавшися з нею, до хати.
Опанас жваво підняв із землі клунок із сонячниками та сапет огірків і поніс їх до призьби; Горпинка постояла, здивована, хвилин зо дві, плюнула тричі проти воріт, і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:
— Ще плюється, такі вже драглі…
Його докірливо спинила Марта:
— Не займай, сину, вона тобі не панібрат.
— А чого-ж вона плює? Що багата, думає, — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшли до хати.
