та влесливо-ласкава думка: чи не здуріла вдова з малечею?.. Вона сказала:
— Не бог винуватий, Марто, а ті великорозумні, що царя вбили. Поки був цар да цариця — був фартух і спідниця, а прийшла совєцька власть — бог дасть… От.
Марта:
— Я не знаю, бабо, хто там винуватий, а з вашого царя пользи нам було, як молока з цапа… Погана ця власть, та клапоть землі на картоплю дала…
Отут Горпина прикусила губу: „Дала-дала, дихать-би не дало“ — хотіла сказати, замовчала, бо не від скарбового-ж батога рід Горпинки козачий, ні; ще дідизни взяли тільки десятину, а батьківщина непорушна. І треба-ж було прийти до цієї (такі відьомські очі, так ними пасе по чужих добрах)… невмитої Мартуні?..
— У мене гриз на нозі, кісточку роз'їдає, — змовчавши за землю, сказала вона, — ніякої ради: парила в березі, безсмертник на ніч клала, — не помагає, а це насовітували до тебе: погризи… А то аж крутить ногу.
І вона поставила на жороста стару, збрижену, мов постіл, ногу, де поприсихав ще на волоссі коров'ячий кал.
Марта з огидою, як здалося Горпинці, закопилила губу, і намалювала на губах щось гидке-гидке, аж сплюнула; тоді вона поспішила сказати:
