І не дурно-ж ото сидить вдова Марта на жорості за ворітьми, та в'яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку; у чорних просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці, і п'ять раз ден-у-день, здається Марті, пробігає, не спиняючись на Лемківському перегоні, поїзд…
Марта за думками хитає головою, її найменша дочка-семиліток Варка грається з дітворою коло сусіднього двору; понасипали маленькі кубашки піску, це — кавуни, а Парасчин білоголовий Демидок — за діда-сторожа, і бігають дорогою, коло баштану, тільки злодії та собаки.
Варка трохи захрипла, і коли ловить прудкого Політка, з гарчанням падає на коліна, хватає його за колошу білих штаненят і починає довго та глухо гавкати, Демидок ховається тоді за вербою і, прицілившись з дерев'яної ложі, стріляє — „бу-х-х!“; злодії розбігаються, за ними женеться вздовж вулиці Варка, а „підстреленого“ Політка ведуть під повітку — там має бути міліція…
Дорогою до міліції Політок збирається тікати, його ловлять тоді вже всі, не помічаючи, що він от-от не збив з ніг баби Горпинки.
— Бий його сила божа! Наче камінюкою хто влупив: і не стид-страм — здорові отакі, в комсомол писати треба, а вони баштанують!
— Магай-бі, Марто, — привіталась побожно Гор-
