Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той шпориш на вигоні.
Ішла степом — на чорноземі не стала, і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках, в отій червоній шелюзі, що з неї лемківці збиралися хліб їсти.
— Білували шелюгу на сапети, плели корзини мальовані, та по два злоти продавали, — не помоглося, пів села рушало за царизни по заробітках, і тільки влітку економія пана Пшіндзьовського давала заробити на штани та спідницю…
— Мабуть ніхто, — казали сусідні села, — не вміє так любити землю, як оті люди з пісків…
Вони заздрили; справді: городи, хоч і порізані, мов ті стрічки молодої, а родили лемківцям картоплі з капустою аж на цілу зиму…
Революція прирізала панської, але на родючій картоплі розплодилося у всякого отого кукілю, що снаги мужицької аби хватало сорочку на плечі стулить…
