напівтемно, а зайчики сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі…
Граф:
— Польша озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії, розумієш? Хто ти?!
Дядько Василь:
— Чи не гадова душа! Цабе яке вискіпалося: мулько, мабуть, лежать на возі?!
Я засміявся… Мені вподобалася така відповідь, але я згадав за коня:
— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.
В клуні тепер нас тільки троє, я з дядьком та граф; салдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно замкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид, такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: „Я бідний“
— За мою смерть — польська армія розіб'є більшовиків — не тільки ти (це граф до мене), а все село спалимо до цурки… Дай мені води, — командує по-військовому граф дядькові Василеві.
— Ой зараза-ж! — це дядько Василь.
Пан полковник не помиляється? — запитую графа. Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь
