в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:
— Ой, рушниця-ж! От одріза можна зробить, ге?
Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.
— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.
Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.
— Ну, як таки так їхать? — починає картати він мене, — ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, до це пани живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…
Я почав плакати; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро: я не питав його.
— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть; ми їм кажемо: „Він приїде з доктором“, а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися…
— Чого ти лаєшся? Лежи камінем з доброї чести! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підхожу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль: у клуні
