у вічі смерті; о, я тепер знаю, що втіче до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад — хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрегоче кулемет.
— Це дякують полякам джулаївці, — проскакує в мене думка, але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, тоді я гукаю на все горло „гиття!“ — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…
Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Київа, а глуха, з двома стежками у зеленому шпориші — до мого села; я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.
Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля… Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..
Я спиняю коня… На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом — вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.
