То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природню позицію!
Залізний дах лікарні огненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.
Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня, та жду хвилини, коли, нарешті, польська армія лавами зрушить із фронту.
Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повертатися тепер без коня додому!
Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти…
— Котовський розбив гайдамаків!..
Не знаю хто, кому, сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.
3 коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнали в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слухала команди, не оглядалася назад…
