тепер і не впізнать“ І тихо впало на дорогу її слово:
— Змінилася.
А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:
— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім, сядемо.
Я сп'янів… Не знаю, що питав у неї, і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радости льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.
Колоски слухали:
— Ти й досі такий славний, Корнію… хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!
І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…
Вона сміялася:
— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!
Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:
…— У мене так наче пісню хто списав — „тільки й мала мати три сини й три дочки“
Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:
Правда, тепер наливаються жита? А в нас: скоро в бір підемо, — життя панське, а голод со-
