раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане-полковнику, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
…Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матери України“… — Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали якусь стару драму мого народу, і я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово салдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту; тоді кіннота обох армій зустрілася, і тоді-ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…
— Ні, я таки проскочу сьогодні до Зелено-Гаївки! — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, — я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
