— Його-ж ім'я — починаю іронізувати я, — історики польські можуть зарахувати під загальною назвою безіменних тисячних героїв!.. Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам'ять, коли…
„Андрію!..“
Я оглядаюся назад: так, це-ж був голос моєї матери, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лугами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси; з фронту летять замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине „кру“ перед бурею, звістку:
— Має наступати Котовський…
— Котовський… — повторює чомусь мій салдат це ім'я.
Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п'яти-десяти душ, та ведуть у долину, де сторожко долітає глухий наказ, а моя стійка з набоями — це місце польового штабу: шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, в резерві — кавалерія…
Піхоті дають наказа приготуватись до зустрічи.
— Така погана позиція, — з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зелено-Гаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру…
