— Важка дорога, — кажу я до свого коня, злажу з воза, як робили старші люди з нашого села, та біжу темної ночи поруч із конем.
— Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, салдат; він, так само, як і я, злазить під гору з воза, та йде вперед, спотикаючись иноді на копці при дорозі.
Біле око прожектора викинуло на Зелено-Гаївську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..
Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому салдатові: ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції — було підсилено бойовою кавалерією Котовського.
Вона цілий день, під гарматним огнем, переправлялася паромами.
— В обіди, — каже до мене салдат, — матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, наступали з такою одвагою, що польська армія встояла лише познанськими полками… Ви
нічого не чуєте? — запитує він, удивляючись у тьму ночи, в далекі вогні лікарні…
