— Більшовик! — різнув пан полковник на всю руку нагайкою, як і мене, салдата, але спам'ятавшись, вигукнув команду, а потім сказав:
— За річ Посполиту, собако, а не сержанти. Сержантами керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт?
Салдати були німі; тоді ще раз повернувся конем коло сотні граф і, щільно зціпивши зуби, глянув на готових стріляти сержантів, наказав офіцерові:
— На фронт!
Залунала команда, салдати, вирівнявши похилені голови, пішли вдруге на фронт; до мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий салдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.
Я повинен був бути задоволений, — по мені-ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт салдатів…
Але в мене боліла не рана, — я знав: так повинно бути, бо-ж ми біжимо ще, коли пани їдуть, поруч із кіньми!..
Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль, — він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами за Зелено-Гаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір…
