жанти з офіцерами, і рішуче одмовляються йти вдруге на фронт.
— Повстання? Більшовики?! — долітають до мене окремі слова запіненого офіцера, але в цю-ж хвилину салдатів оточують штабні сержанти, а під верби, де ми стоїмо (я вже навантажив кулеметні стрічки з французькими написами), здержуючи коня, летів мій хрещений батько сьогодні — граф Яромірський.
Пан-граф, пане-графе! — загукали з усіх боків, підбігаючи до змиленого коня графа.
— Co to jest?! — якось верескливо врізався мені голос графа; тоді виступив серед німого мовчання салдатів, що стояли оточені озброєними сержантами, один — так, я не забуду цієї хвилини, — так само, як і його слова:
— Я вмру — сказав він, — мені тепер однаково, чи розстріляють більшовики, чи свої, але з фронту, хай знає це пан-полковник, втікли, не знаю, сержанти…
— Зрадник! Розстріляти його! — загукали сержанти, але зустріли в очах салдатів таку люту ненависть, що ніхто більше не промовив і слова.
Салдат:
— На фронті немає людей, нас залишили, прошу пана, без жадного звязку, більшовики наступають колонами, вистрілюючи нас, як дике м'ясо… Ми мали сотню, а лишилося…
