хаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихором і танцює.
— Плювати мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява!
— Ой, злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, — тільки подумав: „невже Уляна?“
Я од здивування підсунув на лоба картуз, — „що-ж буде далі?“
Стояла-ж передо мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…
Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.
— Здрастуй! — і стала.
— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг; вона довго дивилась на мене, видно думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилась непомітно сльоза… Сині очі питали мене:
— Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола „Зоряна“?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, — казав: „вони похожі на неї, правда, Улясю?“…
Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її: „Тебе, Уляно,
