На еміґрації здавна відчувається потреба в синонімічному словнику української мови, але різні несприятливі обставини стояли на перешкоді у виданні такого словника. Ця потреба стає тим пекучіша, бо в УРСР систематично поширюють російську мову в усіх ділянках українського культурного життя, щоб таким чином спинити нормальний розвиток української мови. Крім того, саму українську мову там русифікують. Цей натиск російської мови дошкульніший ще й тим, що українці у вільному світі не протиставляться йому за допомогою видання словників української мови, практичних мовних довідників тощо, які допомогали б українцям орієнтуватися у правильному літературному мововжиткові та данали б постійну відсіч протиукраїнській мовній політиці в УРСР.
Поява „Словника української мови” Академії наук УРСР, 1973 р., Словника-довідника «Українська літературна мова і наголос” М. А. Жовтобрюха, 1974 року і „Короткого словника синонімів української мови” П. М. Деркача, 1960 року, ще й досі не викликала критичної оцінки в наших наукових виданнях. І якби часопис „Свобода” не надрукував рецензії проф. Василя Чапленка на два перші словники, то українська громада ще й до цього часу не знала б про їх існування. Та коли б ми „взяли під мікроскоп” ці словники, то аж тоді переконалися б, яку велику шкоду приносять вони для українського мовлянина, якщо він прийматиме поданий в них мовний матеріял безкритично. Слоник П. М. Деркача також не відійшов далеко від вищезгаданих, а будучи призначеним для молодої інтеліґенції
