замок и посадив там козаків своіх. Козацка селитьба на Дніпровских островах, по близу татарских границь, не прийшлась татарам до смаку: сам хан ходив сёго городка добувати, аби з сусідства козаків вигнати. Не забаром після того, козаки, як каже БільскиЙ, мали уже за порогами, на острові Томаківці, завсегдашнє замчище, кріпость. Ото ж то й була вже справдешня Запорозка Січ. Писану звістку про неі знаходимо вперше у грамоті Сигизмунда Августа, 1568 року.
Тількиж та Січ не одним заходом стала, а погодя склалася: з рибалок та ловців, що з давна мали звичай весною до порогів виправлятися риби й звіря ловити. Вони в осени тільки верталися до дому и по городах украінских продавали солону рибу та звірячі шкіри. Оже в ті часи небезпешно було по безлюдних нетрах промислувати. От рибалки ті та охотники и мусіли, мимоволі, за війсковий звичай братись. Як ходили ловити чи звіря чи риби, то кожної хвилини треба було сподіватися татарского нападу. Через те ловцям тим приходилось завсігди на поготові бути, щоб якоі несподіваноі біди не скоілось, а коли й скоіться, то щоб іі збутись. Певно, кожен ходив не з порожними руками, а носив пісчаль — не тільки про звіря, а й про хижого гайдамаку або татарина. Таке житя робило іх сміливими, прудкими, хоробрими, а небезпешні переправи через страшні Дніпрові пороги робили з них и мореплавів одважних. З промислового товариства мусіло неминуче скластися товариство лицарске. Почали тоді ходити за пороги, на острови, не тільки по рибу чи по звіря, а й за вояцкою здобичю, нападали на татарскі улуси, заганяли скот, коней, у звоёваних брали кінскі приряди и зброю. Була ще й инша принада на Низу. З Туреччини у Московске господарство лежав купецкий шлях на Очаків. По ёму ходили з крамом каравани купецкі; козаки на них наскакували и грабили. Вертаючись до дому з легко заробленим добром, вони и других заохочували на такий промисл. И такі походи прийшлись до вподоби Украінцям. Що року більшало тих, котрі по весні на Низ ходили. Кому подобалося самотне, бурлацке житя, ті зоставалися и зимувати у кріпости: то була, як і звано, сірома, себ то сіра голота, котрій нічого було за родиною жалкувати, которій повсяк-часне житя шага мідного не стояло. Другі хоч и верталися на Вкраіну, та вже не згожувались бути тим, чим були до того, — себ то од бувати міщанскі й селянскі повинности. Вони себе вже звуть вільниии козаками и не хочуть слухати своєі першоі старшини. По-
