бачки вдерлися на Волынь, що нѣхто й въ Польщѣ про нападъ не знавъ; Татаре якъ прійшли, такъ и по̂шли безъ перешкоды.
Другого таки заразъ року (1593 р.) въ той часъ, коли велася во̂йна христіянъ проти Турко̂въ, Нѣмецкій цѣсарь Рудольфъ II. просивъ Польского короля, не перепускати Татаръ черезъ Польщу на Угорщину въ по̂дмогу Туркамъ. Но Поляки займалися иншимъ дѣломъ. Вони приготовлялися до торжества, щобъ св. Яцка оголосити святымъ. За сей часъ, коли въ Краковѣ робили процесіи, обѣды и публични̂ во̂дчиты и суперечки про те: „Чи бачить св. Яцко зъ неба, що таке творять єму ти̂, що єго такъ почитають?“ — або: „Чи знавъ св. Яцко, що єго оголосили святымъ?“, — вдерлися Татаре на Покутє, розграбили и спалили Снятинъ, Жуко̂въ, Товмачь, Тысьменицю, Галичь, Калушь, Долину и т. д. и перейшли безъ перешкоды до самого Самбора и зъ во̂дси на Угорщину, мордуючи бо̂льше нѣжь забираючи.
Отже Польща не давала обезпеки, бо не було внутрѣшнёго ладу. „Посполите рушенє“, звѣсне съ своєи пово̂льности, давало Татарвѣ змогу выгубляти по одному шляхту, закимъ ще прійде до битвы. Впрочѣмъ нехай прикладъ буде доказомъ, на ско̂лько можь було спускатися на „посполите рушенє“.
Въ 1537. р. Молдавскій господарь Богданъ вдерся на Покутє. Зигмунтъ II. зажадавъ на похо̂дъ наложеня одноразовои дачки, но коли шляхта на се не пристала, обявивъ посполите рушенє. Правда, въ околицяхъ Львова зо̂бралося до 150.000 узброєнои шляхты, но замѣсть воювати зъ Молдавянами, стала вона грабити добра своихъ брато̂въ Червонорускихъ и не слухаючи нѣ короля, нѣ сенату, вела споры о свои во̂льности. Лише на Украинѣ-Руси по̂ддержувався ще воєнный духъ отже й не диво, що знаменити̂ гетьманы були зъ украиньско-руского роду.
Саме положенє Украины-Руси, сусѣдство зъ дикими азійскими ордами, безнастанни̂ ихъ напады и доконечна за для того оборона границъ зъ одного боку а немо̂чь Польскои Рѣчи Посполитои зъ другого боку, — мусили конче выкликати таку доброво̂льну оборону, якою було Козацтво. Додати такожь треба, що польскій урядъ не знавъ добре границъ Польскои
