Черкесів. Нї обіцянками, нї дарами, нї взятими з них клятвами не можна було їх пригласкати до того, щоби встояли ся на даному слові.
Як звір дикий, переходячи з леговища на леговище чули они себе вольними від всяких зобовязань. Переконуючо виходить те з характеристичної відповіди, яку дав один князь скликаних росийским єнералом Черкесів — щоби їм оповістити, що вони перейшли вже під власти Росиї. Єнерал хотїв їм те пояснити в такий спосіб, щоби єго зрозуміли і в добрі приняли власть росийского царя. „Падішах — сказав він — помирив ся з царем Уруссів, а в знак приязни і любови подарував єму Черкесів на вічні часи… чуєте?« — Як то? — запитав поражений тою вістию князь — яко бакшиш?… не може бути! — …Однак подумавши хвильку, розсьміяв ся сердечно і указуючи на кружляючого над ними аструба сказав: »розумію, єнерале, розумію! Я дарую тобі — бачиш — он того коршуна… возьми собі єго. Та чи не так дарував нас султан цареви Урусів?«
Таким коршуном чинили Кавказця єго звичаї, а передовсїм дика і величава природа гір, що єго виховали. Кавказкий хлопець ріс і виховував ся на хищника, бо навкруги себе не бачив нїчого иньшого, як тілько грозу, розбій і хищництво. Пасучи вівцї в лїсах, в полонинї бачив він серну, як пнялась по скалах, як перескакувала пропасти страшенні, або кидалась в безвісти тай гибла в меткій утечи перед лютим рисьом. Він бачив, як каменя метом падав
