Із дна тої пропасти сторчать до нинї останки старезних руїн, замком Тамари звані. Про неї ходять казки такі, які записали Греки про Омфамо та про амазонку Марпезію. Одну з них подає нам Лермонтов в своїй поемі: »Тамара«.
Увіз сей і назву єго »Даріяль« знали вже і Римляни. Они називали дорогу сю: »per Darinem«, а замок »porta Cumana«. Plinius ось як описує те місце: »В гірскій тїснинї проложена деревяна, зелїзом окована стїна. По під тою стїною пливе Diriodoris; а з боку на скалї стоїть замок Cumania[1].
Місце то було вже з натури оборонне і може ще перед 2.000 лїтами укріплене. Мимот о північні варвари поти все били в ту стїну, поки єї зовсім не провалили. Хоть і минули ся Скити, Болгари, Гію-Гунни, Кумани і Хазари та Монголи, що туди проривали ся в благословенну Грузию… північ таки своє взяла і на місци »зелїзних кавказких воріт« — плавлених дватисячи лїт кровю всяких голосних і безіменних орд північного всходу — стоїть нинї в даряльскій дебри спокійним журавлем росийска рогачка.
У Казбека дїлить ся головний хребет Кавказа на дві коренасті росохи, в завязку котрих — в півночи — одній з найвисших кітловин кавказких живуть між верхами Барбала́, Тебу-
- ↑ Здає ся, що вже в перших віках по Христї пануючим племенем на склонах північного Кавказа були Половцї-Кумани. Перед Хр. кочували там Вехендур-Болгари.
