вичари були з роду хрещені Імерети, Мінґрели, а навіть і Грузини. Характеристичним знаменем упадку сих народів були три повстаня Мінґрелїї, Імерециї та потурченої Ґурії, що заняли ся переважно в наслїдок загального обрушеня на синод з р. 1771, який занатемізував був продажу християньскої крови і з гнїву на власти росийскі, що тим торгам заклали дороги.
Аж доперва в р. 1820. покінчено з тими бунтами; однак і тодї не настала ще пора спокійного житя і розвою для кавказких народів. Нові війни з Турциєю та з Перзами держали їх ще в давнім здичіню, поки Росия но станула на Араратї, поки в адриянопольскім договорі не очистила до решти від Турків Кавказу.
Аж тодї почала адмінїстрация росийска брати ся до упорядковаля краю і до полагоди з вольними доти, а несупокійними і розбійничими верховинцями, що віддїлювали північні від полудневих земель Кавказа і заперали часто всякі зносини між ними.
До того були і в занятих землях великі клопоти від членів панувавших а жалуючих за колишною властию родин; а з ними поступала і упорювала ся Росия не завсїгди тактовно і по людски. Володарів і аристократів ласих на почести надїлювала она чинами, ордерам і правами росийского дворяньства; впливовійших а неспокійних зваблювано на житє в Тифлїс, де і протрачували свої маєтки; а неблагонадеждних
