згадки обох угорських дипльомів відносяться до війни Локтика з бранденбурським маркґрафом з років 1316-1317, та що польський король занятий війною зі шлеськими (глогівськими) князями, не мав спромоги вмішуватися до справи обсадження опорожненого володимирського престола. Зрештою якщо навіть мавби до цього спромогу, то не може бути сумніву, що радше підтримавби свого братанича — Володислава куявського, якого (після смерти його батька) був ще й опікуном, ніж кандидата мазовецької галузи Пястів, що вели свою окрему політичну лінію, не дбаючи про її узгіднення з політикою польського короля. До того поведінка Болеслава-Юрія після перебрання влади в Галицько-Волинській державі, особливо в часі війни Володислава Локтика з Німецьким орденом, зовсім не свідчить про те, щоб він почував за собою які обовязки особистої вдяки супроти польського короля.
Тогочасні джерела доказують, що Тройденович завдячував свій успіх зовсім іншим чинникам. Польський хроніст, Янко з Чарнкова, виразно підкреслює, що Болеслава „Русини однодушно приняли собі за вожда і пана”[1], а доволі добре із цими справами обзнайомлений швайцарець Вітодуран каже, що після смерти Юрієвичів татарський хан посадив на володимирськім престолі „христіянина-латинника”. Перше джерело
- ↑ Quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt.
