на Литву. Крім цього великий князь литовський не хотів через підпирання кандидатури Любарта на володимирський престіл відштовхувати від себе мазовецьких князів, через землі яких ішов одинокий свобідний шлях, що звязував Литву зі середущою Европою.
Може видатися дивним, що ніхто з українських князів інших галузей Руриковичів не старався про придбання собі багатої та просторої Галицько-Волинської держави, бо ж на давній Руси всі княжі наділи вважалися спільним добром цілого Рурикового роду, якого поодинокі члени по старшині чергувались зі собою на престолах. Одначе вже в XII ст. почали деякі наділи виломлюватися зпід права старшинства і заводити у себе право дідичности. Зокрема в Галицькій державі право дідичности здобуло собі від самого початку рішучу перевагу, і тому тут управненими до наслідства вважали спершу виключно тільки членів роду Ростиславичів, а по їх вимертю знова тільки Романовичів. Витворилося переконання, немовби держава була особистою власністю володаря та підлягала цим самим спадковим законам, що й приватне майно, себто переходила від батька на синів, а в браку мужеського потомка на доньки та їхніх мужів. Одночасно слід памятати, що починаючи від другої половини XIII. в. політичні інтереси вязали галицько-волинських князів куди сильніше зі Заходом ніж з іншими частинами давньої Руси, від яких відділювали
