цею може чи не більше ще. Я що-дня, чи корівку в череду жену вранці, чи увечері вийду проти череди, то й бачу, як Наталка стоїть під ворітьми та дожидає ту телицю… А телиця та, щоб ви знали, розумна душа: аби порівнялася з Наталкою, так і поверне до неї, морду простягне, а Наталка її поцілує й хліба дасть.
— Чудне діло, а все від бога! — каже пономариха.
— Та вже-ж не від кого, як не від його, а більш того, що від бідности…
— З розкошів людина на себе рук не наложить, — мугикнув собі в уса староста.
— Як-же тепер з її присівком буде? — спитала якась молодиця. — Учора ми з нею попліч жали: три копі вже стояло, а ще не дожала…
— Не дожала?
— Ні! на одну постать та не дожала…
— Чудна людина! — озвалася пономариха, — хоча-б була постати дожала…
— Годі качать! Несіть тіло в хату! — озвався староста. — Еге! «хоча-б, мовляла, постати була дожала…» Наробила бешкету! Чвалай тепер до волости та неси звістку, що німа Наталка втопилася і… постати не дожала…
|
1898 р. у Київі.
|
