нили машину — Юркові праву ногу на мотлох потрощило…
Взяли Юрка до шпиталю; гоїли півроку. Стеха вбивалася коло його день і ніч; і пан оконом інколи навідувався, вболівав… Видужав Юрко. Замість ноги — милиця у його; без грошей йому зробили її панські майстрі.
Прийшло діло до рощоту: в конторі дали їм 30 карбованців.
— Ви вдвох, — кажуть їм — заробили 50, але за гоїння слід-би взяти з вас 40; та нехай вже гріх пополам… От ваші гроші, беріть! Сплеснули вони руками, скривилися і взяли; нічого не вдієш, — треба брати…
— Куди тепер, Стехо? — спитав Юрко.
— Куди знаєш, чоловіче, туди й веди.
— Хіба в старці?..
— Ходімо до Київа…
І пішли…
Скільки вона вилила тоді сліз!.. Навіть Юрко плакав…
Нарешті вони в Київі, в Лаврі. Як забилося у неї серце сподіванням на ласку печерських угодників!.. Ченці їх пустили в казарму; дурно годували цілий тиждень… До-схочу намолилася вона в Лаврі й пішла по місту шукати собі роботи… Стала на Подолі за наймичку, а Юрко за ночного сторожа біля крамниць.
Минуло більш півроку… Стеха повила дочку…
Хазяїни не схотіли з дитиною держати, радили підкинути дитину, або віддати кому на прокорм. «Тоді, кажуть, приходь знов, візьмемо».
Та не стало у Стехи сили послухатися такої ради. Перебралася вона до чоловіка в сторожку. Літом було не згірше. А от прийшла холодна осінь. В сторожці печи нема, холодно, дитина застудилася, занедужала…
