Вітер рванув міцніше, сердито; линув буйний крапелястий дощ. Стеха здригнула, затрусилася й пішла впроворуч до Дніпра. От вона вже біля каплиці. Каплиця замкнена, тільки стовп бовваніє над колодізем. Стеха хотіла перехреститися: не можна зложити пучок… заклякли з холоду…
Темно; людського голосу не чутно, ніщо живе не щавовкне; тільки хвиля б'є: вдарить та й утече, замовкне… Стеха глянула на Дніпер: туман повис над річкою; дощ ллеться в воду… Стеха стоїть на самому березі…
Придивилася: що то чорніє на воді? то стоять купальні, ще й лосі не сплавлені в захисток на зимівлю. Стеху щось поманило до купалень. Держачись за бильце, почала вона спускатися по сходах… Чимало вже одійшла вона, берег вже геть за нею… Тут, певне, добра глибінь?..
Стеха схилилася через бильце; придивляється до води: вода — як вода; біжать хвилі, одна одну випережає, одна одну покриває… Стесі здалося, ніби з води хтось шепче до неї. «Чого стоїш! добре зробила, що пришла сюди… Не гай часу!.. переступи через бильце, в воду й амінь!.. буде край і твоєму життю, і твоїм мукам… Годі боротися з лихом, не побореш його… Кінчай!.. Усім дорога в могилу… Хіба не все одно, що сьогодні, що завтра… Мабуть, чим швидче, тим ліпше… Помордуєшся кілька хвилин в холодній воді, зате — раз на-віки позбудешся своїх мук!.. Рушай! чого ждати? кого боятися? Людей!.. Хіба людям що до тебе? Чи живеш ти, чи ні, їм байдуже, а хвилі Дніпрові пригорнуть тебе до свого лона… кінчай».
І здалося Стесі, що з воли вийшла якась манія, простягла до неї обидві руки й так приязно, так ласкаво кличе її до себе. Що-ж, тільки-б ногу перекинути через
