чи від мряки, що вітром забивало їй в лице, того не можна було розібрати. Погляд у тієї молодиці був не скажу, щоб божевільний, але якийсь такий тяжко-смутний і такий тупий, що недалеко було йому й до божевільного. Твар у молодиці худа, аж запала. З латаної свитини вода аж цівками бігла: або її давно змочило, або довго мочило. Молодиця та йшла тихою ходою, не хватаючись: знати, що їй нікуди було поспішати, що захистку у неї нема. І голосіння вітру, і мряка, і холоднеча, здавалося, байдуже про неї. З-під хустки на голові вилізло пасмо чорного волосся; дощові краплі на йому при світі лихтарів блищали сріблом.
Зрівнявшись з повороткою, що веде до Дніпра повз Владимирів колодізь, молодиця спинилася, обперлася на бильця й стала кашляти. Та як кашляти!.. Здавалося — з тим кашлем вилітало: «не довго вже тобі терпіти!»
— Ох, господи! як тяжко жити! — промовила вона відкашлявшись. Пройшовши кілька ступнів, вона почула, що ноги підгинаються, і обперлася об лихтарний стовп. Світ з лихтаря упав їй на твар. Погляд у неї трошки пояснішав, з великих та глибоко-запалих очей мигнув і зник той промінь, що колись то горів, ще тоді, як очі у неї були молодими, не виплаканими, коли вона була молодою, а злидні боялися простягти до неї свою кістляву руку.
Є ступінь того тяжкого, хижого убожества, що з людської тварі стирає слід божого образа. Я бачив таких злидарів і страх, і жах переймали мою душу. На тварі таких злидарів нема иншого виразу, опріч убожества. На тварі молодиці, про яку у мене річ і яку назовемо хоч Стехою, ще не виявився зовсім отой хижий вираз злиднів; у неї инколи миготіло ще щось таке привабливе, немов та пишна квітка, що вже була під морозом, що вже зблекла, не вичуняє, але ще не втеряла своєї колишньої краси.
