спершу, каже, попаламарує, а тоді й на дяка. Як-би то воно було любо та мило!
Коли-ж у Юрка не те на думці було. До майстерства знявся. Я йому се й те, а він як затявся:
— В ковалі та й в ковалі!
Чого-ж не казала, чого не робила — не послухався мене; мусіла я його одвести в Ніжин до коваля. Клим Терниця, — там такий коваль був, — узяв Юрася на чотири годи. Не хотіла я, ох як не хотіла, та мусіла коритися.
Вибув Юрко свої годи у коваля; вернувся додому.
— Треба, каже, мамо, свою кузню і всю зброю до неї справити.
— Чом-би не справити, та з чого?
Порадились ми. Теличка третячка була у нас, продали її; кілька овечат вивели на ярмарак; було у мене в скрині зайве полотенце, аж п'ять сувоїв, так про запас напряла та набілила… і його продала. На ті гроші спромоглися і кузню, й до кузні. Отут на городі під вербою кузня була, біля копанки… Завалилась давно, і сліду нема, а пристрої ковальські люди рознесли…
Кує мій Юрко. Вже-ж і коваль з його вдався! Чи й був де другий такий! На селі у нас були два панських ковалі, так куди їм до Юрка! за пояс він обох їх заткнув.
Вже було чи сокиру насталить, чи косу зварить, чи оскард загартувать, чи що инше, — він як утне, то вже ніхто проти його. Свердел, було, хоч який малесенький, він зробить, а серпам з його рук так і віку не було. За те-ж і людей принадив до себе так, що одбою од роботи нема, наче на ярмарку, так у нас на городі було: той з лемішем, той з череслом, тому заступ, а сьому каблучку на кісся, — уся околиця валом валила до його. А він клепає, а він клепає! Піт з його — наче вода з стріхи весною, а йому байдуже, — кує…
Отак цілий тиждень з ранку до вечера. В сажу за-
