— Ох діти, діти!.. Без вас горе, — з вами вдвоє! У кого дітки — як квітки, як маку їх рясно, і всі виростуть, а в кого одно, та й те… От і в мене: один однісенький був син та й той пішов богу на прийом… Скільки то літ вже топчуся самотною, як палець… Думала, рідних внуків діжду, тішитиму їх, листочками до мого серця липнутимуть вони… аж ось як довелося: замість внуків — куделю тішу… Оттак на старість…
Воно й старість моя не яка ще: люди геть довше живуть; покійничок батенько, — земля над ним перем! — на сто десятому літі свого віку ще роїв збирав, а дідусь мій — легко йому лежати, сиру землю держати! — прожив без одного сто двадцять. Ну, та тепер таких людей нема, вивелися… тепер аби за п'ятдесят, вже й квокче…
— Скільки-ж вам, бабусю, літ? — перебив я Чепелиху.
— Мені? Суще й сама не тямлю… чи буде дев'ятдесят, чи може ще й ні. Коли-б порахувати. Людина я проста, не зумію, ось нуте ви чи не виведете; ви-ж чоловік письменний. От як буде: зараз по 16-му літі пішла я за Данила, — знайшлася я на Дмитра, а вінчали нас за тиждень перед Михайлом, значить тільки що перескочило за 16. За Данилом я була літ десять, діток не було… В холеру овдовіла… Се в ту, в першу велику холеру… Скільки тому літ буде?
— П'ятдесят і п'ять…
— Так от тепер і зведіть, чи є дев'ятдесят, чи нема?
— Нема ще; без дев'яти дев'ятдесят…
— От бачте! Так виходить, що й отсій вишні багато я зайвого нарахувала. Була я вдовою один рік; ще до году, як побралися ми з Платоном, знайшовся у мене Юрасько, а як посадив він сю вишню, був він настоящим парубком, вус уже висипався, бороду голив уже, на порі був, засватався вже… літ більше як двадцять було. Так як воно виходить отсій вишні?
