Дмитрові минав тоді вісімнадцятий рік. Перебув він зиму, коло свиней зимою порався добре; попривчав свиней так, що вони його голосу слухалися. На весні знов: «не вгодно мені коло свиней»…
— А куди-ж тобі «вгодно», — питається у його пан, передражнюючи його.
— На село, до людей; на волю…
— Підрости трохи, — каже пан, — так тоді й пошлю тебе «на волю» — в москалі…
Не довго пас Дмитро свиней: весна потягла його знову «в довгі лози».
На сей раз довго його не було, щось років зо два; і чутки про його не було, — думали пропав десь. Коли-ж ось саме в спасівку приводять його; половина голови йому виголена, ноги в ланцюгах… Вже не били його, а посадили на бика, себ-то одним кінцем залізного ланцюга підперезали Дмитра і примкнули той кінець на замок, а другим кінцем примкнули ланцюг до пудової гирі й казали йому драти пір'я.
На «бику» просидів Книш два тижні, тоді зробили йому полегкість: зняли з «бика», одну ногу забили в порплицю й послали його на топчак волів поганяти. Отак до Покрови… порплиця протерла йому ногу аж до кісток… тоді збили порплицю: «тепер, кажуть, нехай тікає».
Приставили Дмитра знов у винницю за кочегара… Вергає він собі дрова у піч мовчки, ні до кого ні слова не промовить… наче онімів чоловік. Раз якось навідався пан у винницю: похвалив Дмитра за роботу й обіцявся прислати йому якоїсь масти, щоб швидче виразка на нозі заструпніла, загоїлась. На Дмитра наче хто приском сипнув, неначе з панської похвали руки у його не ті стали: пхне він поліно в піч та й дивиться, жде, доки не гукне на його винник:
— Чого стоїш, волоцюго! в печі потухло! дрова давай!.. чи знов «на бика» схотів?
