Дійсно Мищенко не позивав, спасибіг йому…
Минув ще рік.
Всю ніч перед святою волею я вже й очей не заплющувала, все стерегла, щоб уночі Антін не зник з хати. Лежу та з-під рядна сочу його. Бачу, він встав, тихесенько озувся, одягся, підперезався, вже шапку бере з кілочка; я тоді з-під рядна, в чому була, прожогом до дверей; розпялася: «Стій, кажу, хоч убий мене, а не пущу з хати»… Він до мене: «геть! не жартуй»…
— Не до жартів!.. куди ти влаштувався?
— Пусти…
— Не пущу…
— Пхну!..
— Пхай! а не пущу, за ноги вчеплюся…
— Пусти, а то битиму!..
— Хоч убий, а не пущу. Знаю, куди ти! До панів!
— Пусти! — як закричить він, так наче з шкури вилазить. Я трохи злякалася була, похолола, але мати божа зглянулася на мене, піддала мені духу, зараз я отямилася й кажу:
— Хоч ти кричи, хоч верещи, а не пущу, — ну його вмовляти, образумлювати. А він і собі трохи схаменувся, вже не кричить, а проситься. Та так жалісно, так жалісно проситься:
— Жінко моя! ягідко моя люба! пусти мене, не муч мене, не доводь мою душу до гріха… Пусти!.. Зроду-віку ні в кого не просився, хоч що мені робили, хоч як били, в мішок закидали, а я не просився, мовчав, терпів; а тепер не витерплю, прошуся у тебе: пусти, пусти мене!
Бачу я: трудно йому, аж сльози на очах виступили, та й мені не легко; треба мені на своєму встояти й кажу:
— Не пущу….
— Не пустиш?
— Не пущу…
— Так клич же попа, нехай сповідає й причащає мене, бо я чую, що помру… Нудно мені, трудно мені
