— Ні вже! не з тобою мені ділитися; не ти мені поможеш…
— Та що-ж таке у тебе? Скажи! не тайся од мене… скажи!
Бачу, він трошечки пом'якшав; тоді я до його ласочкою; то з того боку, то з другого, — у вічі до його зазирну; цмокну в одно око, цмокну в друге, а в самої — чую, шпари в серце позаходили; та таки достаралася до свого…
— Того мені тяжко, — признався він, — що ні пана, ні панича нашого нема — нікого мені вилаяти,.. а не вилаяти не можна… не вилаю, так занедужаю…
— Свят, свят! Антоне! перехрестися…
— Не поможе.
— Гарненько помолися пречистій; се тебе лукавий так спокушає, серце тобі ссе.
Отак ражу його, а сама собі думаю: справді шкода, що панич умер… Нехай би він його лайнув; паничеві-б з того не завадило, а він би отак не мучився… Се йому так пороблено, наслано на його… Хто-ж би се такий?…
Глянула на Антона: боженьку мій любий, який-же він змучений!.. Жаль так і закипів у мене на серці! приміла-б я що робила…
— Чоловіче мій милий! вдар лихом об землю! Нічого-ж не вдієш, — нема, з гроба вони не встануть…
— Нема пана, — каже він, — хоч-би полупанка…
— Де-ж його взяти?
Посидів він ще трошки… за шапку та з хати.
— Добре, думаю собі, нехай провітриться. Се-ж він нікуди, як не товар попорати; заким попорає — вітром сум його й розвіється.
Довгенько його не було; вже присмерком прийшов у хату, — і не пізнати його: такий веселий, регочеться, діток обіймає, цілує.
— Знайшов таки свого, — каже до мене, — одвів душу… Пораюся ото під повіткою, чую: щось їде; зирк —
