у Василя Прибури око далеко сягає! Он тепер шляхта щось куйовдиться… валено її сочити… Се не мала річ! Та я височу! тільки нюхну — так зараз і вгадаю, де панський слід… Ой, панки, панки! пропадуть ваші ланки! Їздили ви на нас, поїдемо й ми на вас… Чи так, вельможні панове-скубенти? Правду каже Василь Прибура?
Серед ночи привіз нас старшина до міста В–ва, як водиться, в поліцію. Тут вже нікого не було, опріч одного сонного писарчука; воно звеліло замкнути нас до ранку. Певна річ, що були-б ми набралися доброї чихавиці, коли-б на ту пору не був у В–і начальником поліції чоловік, що добре мене знав у Київі. Вранці, прийшовши до поліції, він зразу пізнав мене; зараз звелів нас випустити з хурдиги, покликав до себе в господу, нагодував нас і порадив наняти до Київа коней, а не йти пішки, щоб не вскочити ще в яку халепу.
— Бо, додав він, тепер у нас вельми строго; все вартуємо якихсь емісарів. З Київа тільки те й роблять, що наказують нам пильнувати й лапати емісарів!
Ми послухалися його ради.
1887 р.
У Львові.
