— Одначе-ж, — кажу я, — а що, як ляхи почнуть бунтувати!
— Де їм!.. Не сила у їх… А коли почнуть справді, тоді инша річ… тоді в'яжи їх та до начальства… а доки ні сіло, ні пало, на що людей займати? Остеріг, прогнав і квит…
Другого дня, так як в обідню годину, допленталися ми до села К. Звідсіля до Київа нема й на день ходу. Ми собі й гадаємо: «Завтра на обід у Київ, спочинемо, та по завтрому вранці й за Десну». Отже сказано: «Тоді гоц, як вискочиш; поперед неводу не лови риби». Ми гадали собі по-людськи, а воно сталося біг зна по якому. Не обійшлося знов без пригоди! Або ми в такий лихий час вибрались з Київа, або яка мегера перейшла нам дорогу з порожніми відрами.
Село К. вельми невеличке — хат з п'ятдесят. Ні корчми, ні шинку, ні церкви в йому; тепер, кажуть, і там шинок завели. Взяла нас думка: де-б нам розжитися хліба й до хліба? Треба-ж попоїсти. Ще в царині довідалися, що усі люди на косовиці, хто косить, хто гребе, хто копиці кидає, а по господах на селі саме лишень мале та старе.
Пішли ми по хатах; нігде нема нам вдачі: в однім дворі сама малеча, діти: «без батька-матери — нічого не знаємо»; у другому стара баба каже: «радніша-б наділити прохожих хлібом, так-же в самих… святкуємо святої голодухи»; в третьому — те-ж свято… Зустріли якусь молодицю, по воду йшла; питаємося у неї:
— Де-б нам купити хліба?
— В нашому селі навряд чи є в кого на продаж, ідіть далі; до містечка недалеко, верстов сім, там у жидів усього добудете.
Сім верстов! Се-ж дві години ходу, як його не ївши!
