— Годі, годі! — перебив мене дяк, — я з вами шуткома… ліпше давай по чарці.
Випили. Дяк знов за своє: кляштори та кляштори. Знати було, що у його прокинулися споминки давнини. А що, гадаю собі, коли-б заграти на його струну? Чи не пом'якшає дяк з картузом? Та почав річ про старосвітське духовенство, про козаччину, ще де про що. Бесіда моя видимо наливала свіжої сили в стару дякову душу… За годину він цілувався з нами й співав:
„Ой біда, біда чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі"
Далі так розщедрився, що картуза подарував Панькові і може з цілу верству провів нас за царину. А Клим і Савка, хоч і чекали нас під корчмою, та, побачивши, що ми пішли з дяком, відкараскалися від нас.
За селом слово по слові — довідалися ми від дяка, що в село до них прийшла від начальства бумага, «що йтиме піша сарана», і велено постановити на шляху людей з мітлами, щоб пильно вартували й не пускали сарану.
— А чого то верховень бігає та проганяє прохожих з шляху? — спиталися ми та й розповіли, як він гнав нас.
— Верховень!.. то инша річ… бачте — єсть гутірка, що пани-ляхи захожуються проти москаля… дурні заходи, звісно, а колотнеча йде… Ото-ж знов є чутка й друга, що пани сподіваються якихсь емісарів.. Тямите, що то таке емісарія? Так і велено сочити і за панами. Й за емісарами… Так, може, верховень чи не взяв собі на гадку, що ви ті самі емісари…
— Мабуть ні, бо тоді-б арештував нас?
— На що?.. ні! наші люди не такі, щоб теє… стережуться, звісно, щоб самим не вскочити в халепу, а щоб теє, так ні… коли й надибав, — прогнав і годі; хоч би й на мене, і я так-би зробив… Відчепись від злого, то й буде благо…
