пар, косять, гребуть… Жита вже пополовіли; день за десять жнива.
Те літо було незвичайно палке та сухе. Від самого вшестя дощу й не крапнуло, здається, ніхто й хмари не бачив. Люди гомоніли, що тому нема хмар, тому небо таке ясне, що біг, благословляючи визволення людей з кріпацтва, звелів і на небі святкувати отсе велике свято…
Свято-то свято, дійсно велике, але, на лихо людям, з півночи віяло часом холодним вітром… Знати було, що от-от вітер нажене хмари й закриє нам сонце… Так воно й сталося… Наступила була страшенна негодь і темнота… Чисто глупа, темна, безпросвітня ніч та довга-предовга…
Добре, йдемо ми… Не тепер ідемо, — ні! Тепер ми, коли не сидимо, так топчемося, наче воли на крузі в топчаку; а тоді ми молодими ногами йшли жваво, бадьоро, до поту, до утоми. Тоді йти трудніш було: темно, шлях не битий, колія терном заросла, прослідку не видно… инде треба було просто помацки шукати своєї стежки…
До самої могили йшли берегами понад Дніпром-Славутою. Гарно було, невимовно гарно! Простягся сивий дід, лежить нерухомо, розгорнувши сизо-срібні скрижалі нашої давнини — читай, хто вмілий!.. Чудна річ: не єгипетськими гієрогліфами писані ті скрижалі, а не всяк письменний чоловік потрапить доладу їх прочитати: инший такий письменний, що аж друкований, усякі папіруси читає, а кинеться читати Дніпрові скрижалі — і не втне!.. він то й читає, та не те, що там написано, а якусь «отсебятину»… Слухаєш те читання і тямиш, що се просто «Киевская Старина»; більш нічого…
Чого воно так? Мабуть того, що:
«Всякому городу свій нрав і права»…
Так ото, кажу, Дніпро лежав спокійно, нерухомо,
