Минула зима. На весні приходить і до нас оповістка, що в окрузі будуть торги на лагодіння млина, так щоб хто охочий найнятися, йшов на торги. Ціну за лагодіння постановлено: одну сотню карбованців, а на торгах, значить, візьметься хтось ще дешевше… «Е-е! — думаю я, — не проведеш ти нас! У тебе мудра голова, та і в мене вона не повстяна!» Зараз я до Цимбалистого:
— Се, — кажу, — твоя рощина, ти й міси! Сідай, чоловіче, на коняку, метнися по селах, буцім то наймита шукати, та остережи людей, щоб не йшли на ті торги. Цур їм! Нехай не сподіваються з жука меду їсти!
Гаразд. Ждемо, що буде. Торги призначено на четвер після провід. Ну, — думаю собі, — побачимо, кому випало цокнутися об мазницю головою… Думаю, а сам нікому нічичирк, тільки Цимбалистому… навіть і жінці ні слова, бо моя Настя, хоч і тямить, як плахту підперезати, а все-ж таки й у неї не який, як жіночий, язик, — треба з нею обережно, бо сказано: на кобилу в полі, на жінку в домі не сподівайся ніколи…
Добре, — та не зовсім!
У вербну неділю увечері лежу я собі в господі, а на дворі темнота така, хоч око виколи, а дощ тюжить, немов з відра ллє.
— Лаштуй, жінко, вечеряти, та швидче спати, щоб світло марне не горіло.
Тільки се промовив, чую: бов! бов! бов! — на ґвалт. Зирк я в вікно, — полум'я із-за греблі так і шугає й шугає. Я за шапку та туди.
Еге-ге! казенний млин палає!
Гоподи, як горіло! Аж страшно було дивитися. Я на людей:
— Гасіть!
Кинулися — де тобі! й приступити не можна! До тла
