сив, вихопився, немов шершень з дупла, і каже до помічника:
— Так воно, паночку, незручно буде. Розправа на одному кінці села, а млин на другому. Не до ладу люлям забиватися та час зводити…
— Мовчи! — та ні з сього, ні з того лулусь його по щелепах. — Роби як велять! — гукнув до писаря, а сам на бричку та «паш-ш-о-о-о-л»!
Мірошник той почіпляв на ретязі ключі од млина, аж чотирі ключі, привісив їх до пояса, ходить з ними наче коновал з своїми причандалами, та закликає людей у млин молоти. Люди кинулися з клунками. Біля розправи чисто тобі буцім ярмарок… Марудно писареві… усе пиши квитки та давай! З ранку до обіду давав, аж упрів, наче за ручкою.
По обіді спочив я та й думаю: ке лишень, навідаюсь до млина, яке там мливо. Прихожу. Батечку мій! вода аж реве, каміння гуде, а з рукава цілісеньке зерно плине, борошна й близько нема! Народу і в млині й на греблі такий тиск, що нігде й курці носом клюнути. Регіт, сміх, глузи такі, що й не сказати! А мірошник той дзиґою бігає, почервонів, засапався, лютує, а люди ще гірше прикладають:
— Отсе млинок! отсе дарок!
— Млинок то й нічого, та вода густа!
— Не в тому річ, що в хаті піч, а в тому, що мірошник полов'яний!
— Мірошник що? Його діло: пустив, підкрутив і сів!
— Еге, сядеш! — наче в гречці!
— Помаж шестерню медом!
— Підбий клина!
— Перехрести каміння!
Глузують, а литвинець бігає, та:
— Вот-с бяда! вот-с бяда!
Мене аж жаль за його взяв.
