«Здорові були!» — промовив так як слід, по-людськи, тільки що голос у нього такий густий, хоч лопатою горни… Ходить, руки за спину — чи воно в нього там засвербіло, чи то вже йому так приказано; руки назад — не скажу.
У громаді на самому переді стояв Євтух Цимбалистий, чоловік високий, огрядний, голова гола наче коліно, а вуси немов грива у коня. Енорал став проти його, впився в його очима, — а очі такі гострі та верткі, наче дзиґа.
— Які у вас «нужди» єсть? — питається.
Цимбалистий на лихо не дочув, — йому саме тоді одно вухо заложило, — не дочув і каже: — Може в кого й є… село наше велике… не можна, щоб у кого не було нужі. А що до мене, так бог крив! — що-тижня голову мию. А про других — байдуже, не відаю.
Окружний як почув, почервонів наче калина, перелякався, — бачте, єнорал про «нужду», а Цимбалистий йому про «нужу», — підбіг до єнорала і каже:
— Сей козак глухий, не дочуває.
Тоді єнорал одступив трохи в бік та й знов:
— Кажіть! які у вас нужди є?
Люди мовчать.
— Чого мовчите? Кажіть, не бійтесь! Я за се нічого!
Люди мовчать. Він тоді як гукне, наче з бочки:
— Говоріть!
Хтось вже з громади й промовив:
— Кажіть, кому треба.
А другий хтось:
— Мені не треба.
— Не треба! А де сей «не треба»? Виходь сюди! — гукнув єнорал.
Цимбалистий знов ні до ладу, ні до прикладу, а як то кажуть — «нате й мій глек на капусту!» — не дочув
