тючка: напишуть, значить, в окрузі бомагу, припечатають до неї перце і пустять. Летить з нею чоловік верхи і день і ніч, не спочиваючи, не оглядаючись, вихрем курить. Прибіжить до тебе, хоч-би опівночі було — збудить, хоч би вмирав — підійме. Прибігла ота летючка… писар читає… Еге! дій його чести!… се не те, що мете, а те, що зверху йде! Новий єнорал їде!… По всіх селах їхатиме і нашого не мине… так щоб ото в розправі було чисто-пречисто, громада щоб на поготові стояла, а старшина вибіг на зустріч йому аж на саму межу, доки сягають землі нашого села…
Ну, тут вже нема що ворожити… Ніколи вже по опеньки ходити… Зараз дівчат, бабів з половини села в розправу: «Чепуріть — кажу їм, — щоб так було, як на Великдень». — Заходилися! Пішла така сутанія, наче в пеклі: стелю і стіни шпарують, білять; поміст миють, шарують; бовдур хутрють; стріху підстригають; гній з повіток вивозять, двір і задвірок вимітають та піском висипають… За два дні прибрали, причепурили… стало в нашій розправі, наче в віночку: долівка наче віск жовта; стеля така весела, наче сміється, немов та дівчина на вінкоплетинах; а стіни-то були такі коряві, наче сухоребра коняка, а тепер такі привітні, наче молодиця з першими пирогами… аж дух на них радіє!.. В дворі потрусили лепехою, наче в клечану неділю… Любо й глянути, і так гарно пахне… І пан-отець наш Максим причепурився… він у нас школою правив, так і йому велено ждати єнорала, і він ряску нову мусів пошити… Він у нас і не боязкий був, та хіба на смілого собаки не нападають?
— У мене, — каже, — за вухом не свербить, а все-ж єнорал московський не наш брат… хоч не вкусить, так злякає. Та ще не знаю, як його зустрічати: чи з кадилом, чи з кропилом?
— Сього вже, — кажу йому, — я тим паче не знаю… Як там у вас показано по требнику, так і чиніть.
