Давня се річ: мабуть літ сорок тому буде.
Довелось і мені під зеленою шапкою ходити: цілих шість літ простаршинував, та вже-ж і клопоту набрався стільки, що й забожитися — так не гріх, що на шість волових ґринджолів під рубель не вмістив би… Ну його к богу те старшинування!…
Я з батька тесля-ремесник не то, щоб великий а так собі: сякий-такий майстер, а трісочки бували. Як дзвіницю в нашій церкві будували, так я на углі правив. А дзвіниця у нас лепська: хто чужий чи йде, чи їде поуз неї, гляне й похвалить… Еге! було в руках ремесло, та бур'яном заросло! Майстрував би собі й досі, коли-б громада не була напосілася на мене та не виперла мене на старшину, прямо коліном виперла… Чого не робив: і просився, й молився, страх як не хотів, — та хотінь приневолив! Звісно, копа переможе й попа.
Старшиную я рік, два, нічого: люди не нарікають, громада не жене чмелів на мене й начальство не дуже таранів гонить… не без того, щоб инколи не гарикне, так на те-ж воно й начальство… А я вже наче тій болячці годив; сам було за всіх і за вся: я, мовляв, і сніп, і перевесло, і лопата й помело. Марудно було… звісно, сам і синиця і западня, і вовк і вовківня… Ну його! Нікому не зичу й не раю під полум'ям ставати… часом дмухне так, що й осмалить.
Гаразд! Старшиную собі! На весні якось прибігла з округи летючка. Летючка — щоб ви знали — се такий штафет був. Коли що шпарко припече, значить і ле-
