чуже добро… і єнорал вам радить через мене, щоб вирядили кого до князя та перепрохали, — і поїхав собі.
Кого-ж би то нам до князя? Вже-ж треба єнорала послухати. Гуня й розкинув головою і каже:
— Вже-ж нікому другому, як отцю Єрофтею!
— Чому се так? — питається отець Єрофтей.
— От чому: коли-б знати, що князь помилує, то воно-б нічого, можна-б і з нас кому, от хоч-би мені, або Хомі, — каже Гуня.— А як-же ні? Що, як управитель наустив? Тоді скаже: «Самі вони призналися, що мого верблюда замордували, нехай-же платять». А отець Єрофтей, наче-б то з боку, за своїх парахвіян тільки заступається, а не признається.
Усі ми до отця Єрофтея, щоб їхав. Не змагався, — нову ряску на себе і поїхав. Бог йому поміг; усовістив він князя і привіз нам помилування. Зраділи ми тоді. А оттого Шагафона єнорал запровадив десь за Десну. — «Се, — каже йому, — тобі за те, щоб ти не плювався людям межи очі, та ще таким старим». — Еге!… ослобонив нас од Шагафона й од тієї клятої пригоди з холерою, чи з верблюдом… Суще я й досі не тямлю, що воно було: чи холера, чи верблюд? Та нехай вже вона сниться тому, що греблі рве…
1884 р.
