— І не думали сього; навіть не тямимо, про якого се ви верблюда?
— Про того, що в житах заняли.
— Хіба то верблюд був?
— А то-ж хто?
— Бач! а управитель казав, що то буйвол; не в одно, значить, брешуть.
— Я вам кажу, що то верблюд! — гукає Шагафон.
— Ні, пане, воля ваша, а то не верблюд…
— А що-ж?
— Хіба-ж верблюди такі? То не верблюд!
— Так кажи, що? — тупотить окружний, а Гуня собі повагом:
— Не верблюд.
— Ти бачив верблюда?
— Де-б я його бачив!
— Не бачив, так і не огризайся. Убили чужого верблюда, та ще й змагаються!
— Не вбивали! Холеру застукали — се правда, а про верблюда й не чули: се напасть на нас, недовідоме щось…
Розгнівався окружний та на Гуню:
— Мовчи, стара собако!
— Коли-б я, паночку, був собакою, — мовив Гуня, — то-б по-собачи гавкав; а то от вік прожив, а все по-людськи балакаю, хоч трохи й не так голосно, як ви, поздоров боже вас!..
Окружний плюх йому межи очі. Гуня тоді до його:
— Чи се од Кисіля, чи з власної вашої, пане, ласки?
— Мовчи! — гукає окружний.
— Та воно й те сказати: хто мовчить, той двох навчить, — мовив Гуня, шапку на очі — й пішов до господи.
Тоді той Шагафон як напався на Герасима, як напався: от-от би заїхав по мармизі, та дзуски! Не до-
