нув, ще подякував і почастував з своїх рук! Чи є то й тепер такі єнорали? Навряд!..
Запріг Герасим коней, та на всю ніч як драпонув, аж потилиця світиться! Курить! Коні почули, що додому — біжать по пісках, наче по току… Ще й не розвиднялось гаразд, як Герасим був вже дома.
Розповідає мені, сміємося… Я не витерпіла, — нишком розповіла кумі Марусі, а вона — така язиката — взяла й розблаговістила на ввесь мир; правду сказано: «знає кума — знає півсела». Отець Єрофтей як дочувся, аж за боки береться, — регочеться.
Думали-б ви, що на сьому усе й окошилося? Де вам! Се тільки цвіт, а ягідок пождіть.
Щось за рік чи за два, — суще вже не згадаю, — прибіг до нас окружний; бігали вони так, що саме страхіття, та й годі: і дзвонить, і гукає, й торохтить, ще й верховець поперед його скаче! Почуємо було, так наче од грому: «Свят, свят, свят! пронеси тебе»!
Кажу-ж вам, Кисіль таке був позаводив, що аби прибіг окружний — вже без битого на селі не обійдеться: коли не зуби кому насталить, так спину підпереже, а то й нижче пояса покарбує! — цур йому, — бридко й згадувати!
Отож як прибіг, зараз йому громаду подавай. «Ну, — думають люди, — отсе-ж буде комусь сікуція», — та не тямлять, кому вона припадає й за що? Про те вже він відає, той Шагафон, — окружний наш так прозивався, німчура був, — там така була пика, наче борода в индика: чисто, наче облуплене стегно. Страхіття було за його й в громаду ходити, люди жахалися, ховаються було, — так де-ж! усім не сховатися: радий, мовляв, не радий, а гайда до громади… Комусь то треба спиною посвітити…
Прибіг, гукає: «Нового старшину вибирайте!»
— А сього-ж куди дінемо? — питаються люди.
Старшинував тоді Максим Піддубень: чоловічок і не
