нього править, — послухаємо, як вона витинатиме… Еге-ж!
Стійку люди одбували по черзі: у кого є коні, той з кіньми; в кого нема, той пішим. Була і в нас пара коненят; солова кобила, та чалий кінь; навіки добряча кобила була, хоч трохи й брикалася і пугу любила, зате-ж і везюча була. А вже що кінь, так кінь, — і баский кінь, і веселий, і везючий: доброї жені дві копи жита навантажиш на його, оплені у возі плачуть, а чалому байдуже, йде наче впорожні.
Ото-ж і до нас черга прийшла на стійку: вже-ж що людям, те й нам. Сутяжно трохи, та що діяти, не ставати-ж нам проти миру. Хата наша стояла на самому розі проти майдану, а за майданом і розправа. Кому далеко було, той більш того, що на стійці й обідав; жінка чи дитина принесе, коли є що, а нема, то й так перебуде козак: хліба шматок, соли дрібок, аби в утробі не скиглило. Нам було близько, так Герасим приходив додому на обід.
Сидимо якось у сінях, обідаємо собі. Се було влітку, здається, перед Духом ще. Чуємо — щось гупотить; піший стійчик прибіг з розправи.
— Кидайте, дядьку, усе! — каже на Герасима, — йдіть швидче, везти когось треба; в розправі, нікогісінько; старшина й писар ще зранку побігли десь до міста; а якесь паненя прийшло й каже: «Ту-ж-ту зараз його везти». Годі вам біля миски, йдіть швидче!
Не дали й борщу добрати. Побіг Герасим. Коні з возом в розправі були. Повіз якогось судовика до міста.
Везе, дивиться на того судовика; ніяк не розбере, не вгадає, що то за судовик. Чи він з панів, чи так собі з людей. Таке, бачте, воно не показне, ні з очей, ні з плечей; пристаркувате, невеличке, та ще й без дзвоника. Тоді саме вигадали їздити з дзвониками. Таке той Кисіль позаводив; аби який з дебільших,
