не остогидло йому слухати того клінчиння; тоді він на Кисіля:
— Та й остив-же ти мені з тими конторами! Пристав, наче мокре рядно: як коржа, так коржа! Аж в самі печінки заліз! Коли вже так тобі приспичило, що не вдержиш, то й касуй!
— Касувати? — зрадів ото Кисіль.
— Касуй, та озираючись мені.
— А що?
— Обережно треба.
— Хіба що?
— Щоб часом куцому на хвіст не наступить.
— Щоб то як? — питається Кисіль; бачте, він не зрозумів, до чого ото річ. Цар йому на те:
— Касуй, та щоб ти мені людям не нашкодив.
Взявся Кисіль — усе чисто пішло геть догори ногами, аж жаль живий було бере! Звісно, старовина свята… Деревину рубати почнеш, і вона проситься, і у неї болить. А Кисілю байдуже — плюндрує, немов ту ліщину на обручі… І плюндрував… З того часу й стали ми казенцями. Казенці й казенці — нехай і так. Його сила, його й воля.
Зараз і в нашому селі завели розправу, старшину, стійки з стійчиками, ще й бірки якісь бралися заводити; й позаводили-б, що їм! що тому Кисілю! Що воно таке — оті бірки — настояще не скажу; може що до овець, або до ягнят; у нашому селі як вилучають овець з отари, так все на них: бир, бир, бир. От я й міркую, що може ті бірки до овець. Отже — «не нада»!..
Скасували наші контори, натомісць завели своїх окружних начальників.
— Добре, — каже той Кисіль, — я над окружними — палату, а поверх палати — єнорала.
Казенці й казенці — нехай й так! Трошки спершу ніяково було; то були людьми, а то казенці, а далі привикли. Що-ж! Не прилетів соловей — нехай іволга за
