а нове заводити! Не діждеш… руки короткі! — торохтіли молодиці.
— Без ворожбита, паничу діло не обійдеться, — провадив сивоусий, — инакше ніхто не прийде до вас жать… Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.
— Я візьму женців з другого села, — каже Іван.
— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть, а довідаються про завертку, так тюпки назад побіжать… Згадаєте моє слово.
Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.
Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть, або спалить на корні жита, коли не розвернуть завертки.
— Тут на цілу копу жита буде, — сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.
— Може й більше набереться: жито густе, — відповів Семен.
— Так шкода-ж! Мало хліба? подумай сам: десять пудів жита пропаде.
— Велика шкода! бодай йому отак кишки та ковбик перевернуло!.. щоб його з круга-світа звернуло, хто отсе звернув!
— Мабуть треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.
— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно — ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, — цікава річ…
Іван мовчав: видно було, що йому й жита жаль, і коритися забобонам прикро.
— Коли вже посилать, так треба на ніч, — промовив Семен, — Так по-мойому, як повечоріє, — нехай
